Субота, 16.12.2017, 00:38
Welcome Гость | RSS

Кафедра міжнародних економічних відносин

Блог

Home » 2012 » Березень » 16 » Проблеми інвестиційного відтворення людського капіталу України
18:13
Проблеми інвестиційного відтворення людського капіталу України

Інвестування в людський капітал традиційно розглядається як багатогранний процес, що включає забезпечення відтворення та якісного розвитку населення, персоналу підприємств, а також забезпечення функціонування соціальної системи. Водночас, застосування інвестиційного підходу стає актуальним виключно на етапі зародження економіки знань, і очевидно, з її розвитком має всі передумови перетворитись на основний механізм відтворення людського капіталу.

На відміну від економіки знань, доіндустріальна та індустріальна економіка розглядає людину як господарський ресурс, формування якого відбувається з наявного людського потенціалу. Лише на пізніх етапах індустріального розвитку, де відбувається вдосконалення економічного механізму на основі інформаційних технологій, дефіцит забезпечення кваліфікованими спеціалістами пропонується долати за рахунок інвестицій у підготовку та перепідготовку персоналу. Тобто, в періодах, що передують інформаційному суспільству розвиток людського потенціалу, в першу чергу таких його форм, як трудовий потенціал, трудові ресурси та персонал відбувається виключно на витратній основі, що не передбачає отримання комерційного чи інвестиційного ефекту, сприймається як вимушена дія та ігнорує прирівнювання інвестиційного ефекту до мотиву носія людського капіталу та інвестора.

Освітня підготовка спеціалістів в Україні має декілька джерел фінансування, серед яких, державний бюджет, цільове фінансування за рахунок коштів суб'єктів господарювання, а також витрати приватних осіб. Загалом практика фінансування освіти, як за рахунок державних коштів, так і за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб досить поширена в світі, і має як свої системні переваги так і недоліки, які спостерігаються і в Україні. Традиційно найбільша кількість нарікань в національному освітньому просторі стосується обсягів витрат та розмірів бюджетного фінансування. Для останнього констатується хронічна нестача та заниження відносно мінімального нормативного рівня, встановленого п. 2, ст. 61, Закону України "Про освіту" показника, що відповідає 10 % національного доходу. За постійного заниження законодавчо встановленого обсягу фінансування, його загальна динаміка демонструє тенденцію до зростання. Зокрема, найбільший приріст державних витрат на фінансування освіти спостерігається в 2001 р. – 33,3 %, 2002 р. – 36,78 %, 2005 р. – 36,47 %, 2007 р. – 32,76 %, 2009 р. – 30,0 %.

Відмічена позитивна динаміка об'єктивно сприймається в якості чинника розвитку системи освіти. Водночас, з точки зору досліджуваної проблеми, відстежити значення зростання видатків на освіту для нарощення конкурентоспроможності людського капіталу практично неможливо.

Об'єктивна причина, що визначає відсутність кореляційного зв'язку витрат на отримання знань та конкурентоспроможності знань, на наше переконання, лежить в площині механізму фінансування освіти, освітніх та наукових програм. Останній функціонує на витратній основі, не орієнтований на оцінку комерційного, господарського та соціально-економічного ефекту, і фактично виключає конкурентний чинник, як ключовий ринковий елемент підвищення якості освітніх послуг та знань.

В умовах індустріального суспільства, де носій знань, вмінь, здібностей та засвоєного досвіду розглядається в якості людських або трудових ресурсів, людського потенціалу, за умов постійного вдосконалення та підвищення ефективності застосовуваний в освітньому секторі механізм фінансування, очевидно, наближений до мети, цілей та завдань. Водночас, досягнення бажаних ефектів на етапі становлення та розвитку економіки знань за існуючого механізму, залишається під сумнівом. На відміну від індустріального суспільства, в економіці знань носії людського потенціалу та трудових ресурсів перетворюються в носіїв людського капіталу. Тобто, відбувається перехід від категорій ресурсів та потенціалу до інвестиційної категорії. Останнє вимагає до введення в засадничу базу функціонування освітнього сектору інвестиційних критеріїв, та в кінцевому результаті переведення механізму надання освітніх послуг на конкурентну основу.

Гіпотетично, конкуренція, як механізм ринкового регулювання покликана забезпечити адекватну реакцію освітнього сектору на кон’юнктурні зміни ринку праці, і в першу чергу на зміщення попиту і пропозиції людського капіталу, як одного з його складових. Таким чином, в ході реалізації політики управління конкурентоспроможністю людського капіталу нагальним є створення ефективного механізму зворотного зв'язку між затраченими ресурсами та ефектами.

Існуюча практика, реалізує адміністративні інструменти фіксації ефектів від функціонування освітніх закладів. Зокрема формою зворотного зв'язку, традиційно застосовуваною вищими навчальними закладами, слугує довідка про працевлаштування випускників. Згідно звітів навчальних закладів перед Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, працевлаштування випускників щорічно становить 97-100 % від контингенту, що фактично слугує аргументом на користь ефективності існуючої системи фінансування навчальних закладів, розподілу між ними видатків на освіту, отримання дозволів на ліцензований набір студентів. Водночас, застосування альтернативних інструментів оцінки виступає аргументом на користь недосконалості такого роду зворотного зв'язку. Зокрема, аналіз показників зайнятості свідчить по найвищий рівень безробіття саме серед осіб даної вікової категорії (рис. 1).


Рис. 1. Вікова структура безробітних в 2010 р., %

 

Суперечливий результат, на наше переконання слід трактувати на користь недієвості наявного механізму зворотного зв'язку. Де надані довідки надаються з метою формального виконання нормативно-правових актів, і не відображають реальну ситуацію з попитом на спеціалістів з дипломами про вищу та професійну освіту на ринку праці. Слід констатувати, що наявна проблема ігнорування кон’юнктури ринку праці має місце не лише в 2010 р. Показник безробіття випускників загальноосвітніх та вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації залишається стало високим, хоча і знижується з 18,3 % в 2000 р. до 14,1 % в 2009 р. (табл. 1).

Таблиця 1

Безробітне населення (за методологією МОП) за причинами незайнятості у 2000-2010 рр.

 

Разом з тим, відмічене зниження не варто відносити на підвищення ефективності функціонування освітнього сектору. Зниженню безробіття об'єктивно сприяють два ключові тренди: загальне зростання попиту на робочу силу в умовах сприятливої економічної кон’юнктури, що чітко простежується за динамікою чисельності не працевлаштованих після закінчення загальноосвітніх та вищих навчальних закладів у 2000-2007 рр., і змінюється зростанням безробіття за несприятливої економічної кон'юнктури в умовах світової фінансової кризи в 2008-2010 рр., з очевидним подальшим зниженням в межах наявного тренду; зниження числа випускників, що попадають в групу потенційних безробітних.

В силу незмінності механізмів функціонування освітнього сектору в коротко- та середньостроковій перспективі, зростання чисельності випускників вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації та його продовження в межах існуючих трендів свідчить на користь потенційного росту безробіття серед представників цієї групи.

Таким чином, доводиться ставити під сумнів наявний інструмент зворотного зв'язку та механізм узгодження програм фінансування освітнього сектору.

В умовах індустріального суспільства, несформованих остаточно інститутів інформаційного суспільства та лише зародкового стану економіки знань відбувається недоотримання економічних, статусних та соціальних ефектів. При формулювання наслідків функціонування наявного механізму фінансування освітнього сектору, доцільно провести аналогії з нераціональною структурною політикою. Вихід за межі регуляторних функцій, застосування активної структурної політики у формі управління фінансово-інвестиційними потоками, накладає на освітній сектор проблеми нераціональної структури, а її підтримання протягом тривалого часу – збільшує ризики кризи освітньої галузі, що в кінцевому результаті негативно впливає на конкурентоспроможність людського капіталу сформованого в її межах.

Слід зазначити, що застосування наявного інструменту зворотного зв'язку, де отриманий показник не відображає реальний стан працевлаштування, фактично спотворює оцінку тенденцій розвитку ринку праці та призводить до прийняття на його основі хибних рішень, нераціональних планів та недосяжних програм розвитку в коротко- та середньотерміновій перспективі. Інформування випускником про працевлаштування, як показує практика:

- не завжди відповідає фактичному працевлаштуванню, і в такому випадку є фіктивним, за якого особа-носій людського потенціалу не перетворюється в носія людського капіталу, і не реалізується процес капіталізації людського потенціалу;

- не фіксує працевлаштування за освітнім профілем, за якого не відображено рівень конкурентоспроможності людського капіталу намічений на етапі вибору спеціальності, спеціалізації, роду діяльності та навчального закладу;

- фіксує лише факт першого працевлаштування, тобто, отримання лише першого робочого місця, не відображає тривалість праці на ньому, звільнення та, ймовірні освітні причини що його викликають;

- не фіксує рівень віддачі на інвестований в освіту капітал – не відображає динаміку оплати праці та доходів носія людського капіталу, через що регулятор та абітурієнти не в змозі оцінити потенційні ефекти отримання професійно-технічної та вищої освіти;

- в силу неможливості оцінити конкурентоспроможність людського капіталу та ефекти на інвестований в освіту капітал, неможливо адекватно корегувати змістовне наповнення дисциплін загальної та профільної підготовки, бакалаврських та магістерських програм;

- за неможливості оцінити попит ринку праці на профільну спеціалізацію випускників, окремі групи спеціальностей готуються навіть за сталого рівня безробіття серед дипломованих спеціалістів, конкурентоспроможність такого роду людського капіталу значно нижча запланованої при вступі до навчального закладу, а витрати на навчання – інвестований в освіту капітал не призводять до отримання бажаного ефекту;

- неадекватно зафіксований рівень працевлаштування, ототожнений з попитом ринку праці на спеціальність відповідного профілю, призводить до хибної політики регулятора в області ліцензування освітніх спеціальностей та, як наслідок їх закріплення за навчальними закладами непопулярними серед абітурієнтів;

- за заниженого обсягу ліцензованого набору, абітурієнтам доводиться погоджуватись на отримання освіти в закладах неспроможних забезпечити найвищу конкурентоспроможність людського капіталу;

- неадекватна фіксація попиту та пропозиції на освітні спеціальності супроводжується невідповідною кон’юнктурі ринку праці стратегією розвитку освіти, а також фінансуванням навчальних закладів, яке не забезпечує досягнення цілей та завдань підготовки фахівців та робітників дефіцитних спеціальностей;

- відсутність та уникнення переходу на фінансування діяльності навчальних закладів на самоокупну основу усуває конкурентну базу в суперництві за абітурієнта, за якої установи, що не забезпечили ліцензованого набору завершують підготовку спеціалістів відповідного профілю, а суперники, що забезпечили ліцензований обсяг набору монополізують підготовку окремих груп спеціалістів, за якої вартість навчання зростає неадекватно якості знань та отриманої на їх основі конкурентоспроможності людського капіталу;

- освітній сектор, за відсутності ефективних інструментів зворотного зв'язку не реагує вчасно на потреби ринку праці в робітниках та спеціалістах нових професій, як наслідок, дефіцит на окремі групи спеціалістів може спостерігатись протягом 7-10 років.

Інший діючий спосіб забезпечення високого рівня якості освіти та на його основі конкурентоспроможності людського капіталу – ліцензування спеціальностей та акредитація навчальних закладів, на наше переконання, також непридатний для забезпечення високої ефективності наявного механізму функціонування освітнього сектору в умовах економіки знань. Аргументами, що свідчать на користь такого висновку слід вважати: по-перше, акредитація навчального закладу та ліцензування підготовки спеціалістів не містять інструменту зворотного зв'язку, який забезпечує оцінку попиту ринку праці на ліцензовані спеціальності, і як наслідок не виступає інструментом формування пропозиції дефіцитних професій; по-друге, критеріями, що визначають відповідність навчального закладу запитам на право підготовки спеціалістів та кваліфікованих робітників виступає ресурсна база, що передбачає наявність аудиторного фонду, технічного та матеріального забезпечення, бібліотечних фондів, систем комунікацій та доступу до інформаційних ресурсів, а також ключового компоненту – професорсько-викладацького складу, де, як наслідок, першоосновою, що формує ініціативу виступають ресурси навчального закладу, а не попит ринку праці.

Тобто, за ототожнення освітнього сектору з ключовим базовим сектором формування конкурентоспроможності людського капіталу, можна з певністю стверджувати про непридатність наявного механізму фінансування освіти для забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності людського капіталу в умовах економіки знань. Побічним наслідком уникнення конкуренції на ринку освітніх послуг виступає нераціональна структура основних фондів, матеріальних ресурсів та професорсько-викладацького складу.

Утримання нераціональної структури господарських засобів лягає надмірними бюджетами на навчальні заклади, і високою вартістю навчання за спеціальностями, що використовують нераціонально утримуванні матеріальні ресурси та професорсько-викладацький склад. Як наслідок, слід очікувати зниження попиту на такого роду спеціальності. Водночас традиційно застосовувана практика перехресного субсидіювання, де витрати сформовані нераціональною структурою матеріальних ресурсів та професорсько-викладацького складу покриваються за рахунок престижних спеціальностей, призводить до загального зростання витрат за всіма групами освітніх послуг, і як наслідок, за зростання витрат знижується попит і на дефіцитні на ринку праці спеціальності. Тобто, освітній сектор стає бар’єром формування економіки знань і відтворення людського потенціалу, а також середовищем генерування негативних чинників в механізмі управління конкурентоспроможністю людського капіталу.

Поряд з системною неспроможністю, що закладена інституційною несумісністю застосовуваного механізму управління освітнім сектором в умовах економіки знань, слід відмітити і застосування прямих директивних заходів, що обмежують намагання освітніх установ узгодити роботу з кон’юнктурними тенденціями ринку праці. На приклад, відсутність набору може слугувати підставою для анулювання ліцензії на підготовку за спеціальністю. В такому випадку, навчальним закладам доводиться ігнорувати циклічний характер розвитку економіки, зниження потреби ринку праці в людському капіталі, зниження престижності професій тощо.

Узагальнюючи комплекс приведених проблем та їх наслідки, слід усвідомлювати, що ключовий компонент економіки знань – людський капітал заснований на знаннях, неможливо отримати без висококонкурентного, адаптованого до кон'юнктури ринку праці освітнього сектору. З іншого боку, в умовах економіки знань оперувати доводиться поняттям людський капітал, а не рудиментарними для цього етапу суспільного розвитку трудовими та людськими ресурсами, за якого об'єкт формування конкурентоспроможності в силу зміни домінуючого статусу в системі елементів "земля-капітал-праця", перетворюється з ресурсу в фактор економічного, господарського та суспільного розвитку. З цієї причини, з урахуванням особливостей конвертації людського потенціалу в людський капітал, двоїстої природи людського капіталу, нагромадження якісних характеристик людського потенціалу в ході навчання, до людського капіталу справедливим є застосування принципів, засад, інструментів, регуляторних заходів, традиційно вживаних до інвестиційних категорій.

Звернення до господарської практики та попереднього досвіду свідчить на користь критичної необхідності застосування конкурентних механізмів формування якісних характеристик людського потенціалу. Останнє передбачає:

- ліквідацію бар'єрів входження в освітній сектор та окремі його сегменти;

- усунення монополії та олігополій з подальшим дерегулюванням та усуненням монополістичних тенденцій;

- формування гнучкої системи участі в бакалаврських та магістерських програмах;

- розширення кола джерел фінансування, оплати навчання та інвестицій в знання;

- реалізацію політики та заходів стимулювання соціальної мобільності на освітньому етапі формування конкурентоспроможності людського капіталу.

Очевидно, перелік необхідних заходів дерегулювання передбачає відмову Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від участі в освітньому процесі в якості суб’єкта розподілу фінансових ресурсів та директивного керуючого органу реалізації господарських операцій навчальних закладів, його перетворення на регулятора, з функціями індикативного планування, органу формування нормативної бази та нагляду за дотриманням нормативно-правових актів. В свою чергу, намічені напрями дерегулювання передбачають на рівні способів реалізації:

- відмову від дозвільної практики освітніх та наукових установ, наукових центрів, де підтвердження досвіду професорсько-викладацького складу реалізується за допомогою постійно обновлюваної електронної системи доступу до баз даних міністерства чи незалежного моніторингового органу;

- гнучку політику в галузі ліцензування спеціальностей та акредитації навчальних закладів, за якої не відбувається анулювання ліцензій у випадку відсутності набору абітурієнтів;

- уникнення монополізації освітніх послуг шляхом надання достатньої кількості ліцензій для усунення монопольної часки установи на ринку навчальних послуг та обмеження високих монопольних цін;

- введення практики вільного вибору навчальних курсів, термінів та періодів навчання, за якої студенти можуть скоротити його тривалість, та освоїть навчальні програми за довільним графіком;

- забезпечення переходу на магістерські програми незалежно від освоєних бакалаврських програм, як реакція на зміну кон’юнктури ринку праці та бажанні змінити соціальний статус.

Група перерахованих напрямів підвищення конкуренції на ринку освітніх послуг відноситься до дерегулювання політики Міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Водночас не менш значимою залишається проблема оплати навчання, що в умовах тривалої економічної кризи та недостатнього доступу пересічних сімей і громадян до фінансових ресурсів, виступає критичним чинником реалізації планів інвестування в конкурентоспроможність людського капіталу. Задача регулятора та державної політики на цьому рівні управління конкурентоспроможністю полягає у розширенні кола незалежних між собою джерел фінансування. Серед останніх доцільно використати як традиційні і поширені в фінансово-кредитній практиці інструменти, зокрема фінансування за кошти фізичних та юридичних осіб, банківське кредитування, так і застосовувані в зарубіжній практиці стипендіальні і грантові програми.

Першочергове завдання, поставлене перед регулятором – зниження обсягів перерозподілу фінансових потоків через профільне міністерство, з метою на самоокупній основі підвищити ефективність господарського забезпечення навчального процесу. Реалізуючи вказане завдання, доцільно відмовитись від державного фінансування сектору освіти і перейти до замовлення необхідних для забезпечення реалізації державних програм та функцій спеціалістів.

Очевидно, функцію соціального захисту доцільно реалізувати у формі фінансування освіти соціально-незахищених груп населення. Водночас зменшення фінансування відповідає програмі перерозподілу фінансових потоків на освітній сектор, коли ефект досягається в умовах конкуренції навчальних закладів за кошти фізичних та юридичних осіб інвестовані в накопичення людського потенціалу. Отримання, в такому випадку, ресурсів у фізичних та юридичних осіб досягається шляхом пільгового оподаткування інвесторів, наприклад, за нульовою ставкою відрахувань у фонди соціального страхування для фізичних осіб, зниження ставки єдиного податку чи податку на прибуток для юридичних осіб.

Досить новим інструментом фінансування освіти в умовах економіки знань можна вважати цільове інвестування спеціальних інвестиційних фондів та рекрутингових компаній в освіту носія потенційного людського капіталу. В такому випадку, віддача на інвестований капітал реалізується у формі роялті від майбутніх доходів носія людського капіталу або прав на розпорядження та використання людського капіталу. Останнє стає можливим виключно у випадку розглядання людського капіталу як інвестиційної категорії.

Дієвість запропонованого інвестиційного підходу доведена прикладами співробітництва між артистами та імпресаріо або продюсерами в шоу-бізнесі. Водночас, реальні ефекти та масове розповсюдження такого роду інструментів фінансування освіти ймовірно визначається зрушеннями в економічному, соціальному, інвестиційному, кредитному та господарському механізмів, що як згадувалось в попередніх розділах, на етапі становлення економіки знань неможливо змоделювати, і доцільно розглядати на рівні загальносформованих трендів.

Повна версія: Ніколайчук М.В. Проблеми інвестиційного відтворення людського капіталу України / М.В. Ніколайчук // Інноваційна економіка : Всеукраїнський науково-виробничий журнал. - Тернопіль, - № 2, 2012. - С. 165 - 170.

Views: 1124 | Added by: nikolaychuk | Tags: інвестиційне відтворення, людський капітал, Ніколайчук М.В. | Rating: 0.0/0
Total comments: 0
Only registered users can add comments.
[ Sign Up | Log In ]
Site menu
Search
Log In
Calendar
«  Березень 2012  »
НдMoTuWeThFrSa
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Entries archive
Our poll
Хто заслуговує на висування єдиним кандидатом в Президенти в 2015 році від опозиції?
Total of answers: 54
Site friends
  • Official Blog
  • uCoz Community
  • FAQ
  • Textbook
  • Statistics

    Онлайн всього: 1
    Guests: 1
    Користувачів: 0
    Copyright MyCorp © 2017
    Hosted by uCoz